Понедельник
20.11.2017
03:28
ПРОЗА
МИНИАТЮРЫ             
 
 
 

ДЕДУШКИН ДНЕВНИК

ПЬЕСЫ


 

 
КАТЕГОРИИ
ПОПУТНОЕ [1]ПРЕМЬЕРЫ, АФИША [14]БУДНИ [2]НОВОСТИ [5]
Форма входа
Календарь
«  Ноябрь 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Архив записей
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Статистика

    Ты тоже здесь?: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0
    Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100

    ...

    ЧАСТИНА ДРУГА

    ЧАСТИНА ДРУГА




    Старий сидить на своєму ліжку. До медалі на його грудях додався знак «Гвардія» старого взірця.
    Вбігає Стара.

    СТАРА. Ну, Григоровичу, молися на бабу свою! Вмовила Єгора! Вони там горілочкою бавляться, на честь приїзду. Доп»ю, каже, й прибіжу.
    СТАРИЙ (ображено). Міг би й почекати з оковитою…
    СТАРА. Хто ж горілку залишить… Слава Богу! А я, грішна, вже гадала – каюк старому!.. Так, треба собі ладу дати.
    СТАРИЙ. Та що ж не до ладу?
    СТАРА. Ти скільки днів не вмивався. Чи дійдеш до вмивальника сполоскатися?
    СТАРИЙ. Дійду, чого це не дійти…
    СТАРА. Ні, сиди, я сама. (Несе миску з водою, рушник). Зараз, зараз, ти в меня як помідорчик сидітимеш, дай-но обличчя повтираю… (Обтирає вологим обрусом.)
    СТАРИЙ. Й що б ти зробила, якби я пішов на ту ферму?
    СТАРА. На яку ферму?
    СТАРИЙ. Та у ворота в рай якби увійшов, і не повернувся. Що б ти діяла без мене?
    СТАРА. Знайшла б що…

    СТАРИЙ. Що, приміром?
    СТАРА. Померла б… скажімо… Навіщо ж мені жити без тебе?
    СТАРИЙ. Руки в тебе порепані, й уся ти якась порепана стала. По телевізору мастилко якесь показували… Продам меду, і крем куплю, і пудру. Ось і буде святе діяння. Га?
    СТАРА. Як же ти продаш його, якщо подарувати зібрався сиротам.
    СТАРИЙ. Нового накачаємо! Надовбаємо нову пасіку і накачаємо!
    СТАРА. Накачаєш. (Відклала втирач) Ось. Давай-но тепер зачешемо тебе… А тепер шкарпетки змінимо, свіжі я наготувала… З козячим пухом, м’якенькі… Зараз, зараз, лишень ноги освіжимо… (споліскує йому ноги.).
    СТАРИЙ. І волосся в тебе не таке! Аж було, як смола!
    СТАРА. Бог з тобою, Григоровичу, що це ти верзеш? Коли це у мене волосся було, як смола?
    СТАРИЙ. Таж у молодості.
    СТАРА (втирає його ноги). В молодості воно в мене світлим було… Ну ж бо, тепер шкарпетки надягнемо… С кізячим пухом… Вона, коза, з ранку десь бігає… І часу немає глянути, чи прийшла… Що це ти? (Докірливо) Григоровичу… Плачеш хіба?

    Васьона сидить на постелі, втупившись в одну точку на дверях. Чекає. Чутно вимогливий стук в двері. Вона кидається відчиняти. Входить Григорій. Він п’яний.

    ВАСЬОНА. Господи, як цуцик! Де тобою носило?
    ГРИГОРІЙ. Мед продав!
    ВАСЬОНА. І що, пропив усе?
    ГРИГОРІЙ. Своє, не чуже! Сам нажив, сам і пропив!
    ВАСЬОНА. Сядь, роззую тебе… (Допомагає Григорію сісти на ліжко, стягує з нього чоботи.) Що це?
    ГРИГОРІЙ. Шкарпетки!.. Точніше, шкарпеток… один… чи одна…
    ВАСЬОНА. Чия шкарпетка?
    ГРИГОРІЙ. Моя.
    ВАСЬОНА. Та ж це чужа!
    ГРИГОРІЙ. Що ти верзеш, дурепо, нога моя, а шкарпетка чужа?
    ВАСЬОНА. Чужа!
    ГРИГОРІЙ. Може, й нога не моя?
    ВАСЬОНА. Нога твоя.
    ГРИГОРІЙ. А шкарпетка?
    ВАСЬОНА. А шкарпетка… жіноча! Танька в таких вранці світилася! Ти що ж це, іроде, усенький день з нею пив? І шкарпетки її начепив…
    ГРИГОРІЙ. Та випадково, чого галас здійняла? Висіли на огорожі, я й узяв! Чи босим ходити! Репетуєш!
    ВАСЬОНА. Не репетую… Йди, спи в своїй довбанці! Аби й близько до мне не підходив!
    Григорій підводиться і снопом падає на підлогу. Намагається щось заспівати. Васьона відречено дивиться на нього, відтак вибігає і повертається з берданкою.
    ВАСЬОНА. Пристрелю! Щоб за раз усього позбутися!..
    ГРИГОРІЙ. Що це ти, здуріла!
    ВАСЬОНА. (стогне). Уб’ю!
    ГРИГОРІЙ. Прибери пушку, божевільна! Вона ж стрілити може!
    ВАСЬОНА. І стрілить!.. (Приклала цівку до його грудей.) Кажи, скотино, любиш? Чи не любиш?
    ГРИГОРІЙ. Та вбий, чи що!
    ВАСЬОНА. Вб’ю! Або себе порішу! Аніж так збиткувати себе!
    ГРИГОРІЙ. Усіх не перестріляєш!
    ВАСЬОНА. Перебила б! Поставила б до стіни рядами й усіх би перебила одним махом!
    ГРИГОРІЙ. Та за що?
    ВАСЬОНА. За те, що любити не можете, не вмієте! Щоб ви щезли!
    (Кидає рушницю в бік.)
    Лунає постріл.
    ГРИГОРІЙ (відкидається на підлогу). Гопочки!
    ВАСЬОНА (кидається до нього, налякана в смерть). Гришо… ти живий?.. Та озвися… Ну чого ти, га? Гришо, Гришенько! Не лякай…
    ГРИГОРІЙ. Рана!
    ВАСЬОНА. Де?
    ГРИГОРІЙ. Осьдечки…
    Вона нахиляється, Григорій хапає її.
    ВАСЬОНА. Відпусти, бовдуре! Розірвеш! Тобі що, Тетяни не стачило!
    ГРИГОРІЙ (здирає сукню з її плеча). Мені й тебе не вистачить, дурненька!

    Знову чутно ту музику, яка постає ліричним містком між спогадами й дійсністю.

    СТАРА. Ось… Тепер ти, справді, при параді. І медалі твої доречні…
    СТАРИЙ (поправив медалі). Не косо?
    СТАРА. Герой!
    СТАРИЙ. Ошелешимо вчителя!.. Е, та ж у нас ще десь одна така цяцька валялася! Тобі давали, «За ударну працю». Нумо і її сюди!
    СТАРА. Ой, та кинь, ні разу не чіпляла!
    СТАРИЙ. Ось і начепимо! Неси, де вона в тебе?
    СТАРА. Та все там, в загальній купі (Схилилась до чемодану.) Ой, глянь, що я знайшла?
    СТАРИЙ. Що знову? Замок від скрині. І ключ стирчить! А дужка зламана… Виходить, ти все-таки гроші тягав.
    СТАРИЙ (по паузі) Слухай, стара… Потрібні тобі ці гроші зараз?
    СТАРА. І то вірно.
    СТАРИЙ. Медаль шукай.

    СТАРА. Та ось вона.
    СТАРИЙ. Давай, я її тобі…
    СТАРА. Ой, аби ж не засміяли…
    СТАРИЙ. Хто? Не засміють! Ну ж бо… (Чіпляє їй медаль). Ось! Хай не думають, що ми цілком простаки, не такі вже й простакуваті!
    СТАРА. Незручно якось. Аби чогось не подумали…

    СТАРИЙ. (ставить посередині кімнати два ослінчика поряд.) Сядь.
    СТАРА. Сядемо…
    СТАРИЙ. Постривай… (Несе подушечку, кладе її на табуретку, попередньо змахнув з неї пилюку). Ось, тепер сідай.
    Сідають, дивляться кудись в далечінь, крізь час.
    СТАРА. Наче, фіртка ляснула…
    СТАРИЙ. Почулося…
    СТАРА. Ветерець бавиться…
    Пауза.
    СТАРИЙ. Де ж він, Єгор твій?
    СТАРА. Прийде. Момент, сказав, прискачу! Як же не прискаче, таж учитель!
    Пауза.
    СТАРИЙ. Стривай-но, ти чого це, плачеш?
    СТАРА. Не плачу я, звідки ти взяв?
    СТАРИЙ. Та бачу, плачеш. Он, сльоза руда.
    СТАРА. Та де ти бачиш сльозу, борони Боже!
    СТАРИЙ. Та ондечки, на щоці колотиться.
    СТАРА. Це?
    СТАРИЙ. Еге ж.
    СТАРА. Та ж це родимка.
    СТАРИЙ. Яка родимка?
    СТАРА. Родима цятка. І не руда вона взагалі.
    СТАРИЙ. Звідки взялася? Її ж не було!
    СТАРА. Як же це не було, якщо зроду цятка. Від народження вона в мене.
    СТАРИЙ. На іншому місці, мабуть, була. Переповзла.
    СТАРА. Як це так на іншому, на щоці й була. Вона на одному місці й сидить від народження до смерті.
    СТАРИЙ. Ти хочеш сказати, я сліпий? Вік прожили поряд – і не побачив?
    СТАРА (не одразу). Не ти сліпий… Життя сліпе…
    СТАРИЙ. Це ж треба! А я й не помічав…
    СТАРА. Ти просто забув…
    СТАРИЙ. Прикра-ашає… (Нерішуче потягнувся до її щоки) Ну ж бо…
    СТАРА. Чур тебе! Побачать! Скажуть, замість Богу догодити, он вони чим зайнялися.
    СТАРИЙ. Хіба не догодити… Ану… дай торкнути…
    СТАРА. Вчадів! Кажу тобі – побачать! Хорони, Господи!
    Пауза.
    СТАРИЙ. Та де ж він! (Скочив, рушив по хаті колами.) Ось так ось і протряслися віку свого! «Чур, помітять! Чур, почують! Чур, побачать! Ой-ой, хоронь Боже!» Схоронить, дідька йому!
    СТАРА. Сядь, Григоровичу, сядь. Сиділи ж як гарно!
    СТАРИЙ. Вчений я нині, стара! Тепер я знаю, як жити! Якщо основне життя не сам жив, то додаткове сам буду жити! Сам!
    СТАРА. Ти що це базікаєш, старий? То хто жив твоє життя, якщо не ти сам?
    СТАРИЙ. А грець знає хто, та тільки не я!
    СТАРА. І де ти був, якщо не сам жив?
    СТАРИЙ. На горі сидів!
    СТАРА. На горі він сидів!
    СТАРИЙ. Так. І спостерігав. Хтось жив, а я сидів, спостерігав. І плював на нього!
    СТАРА. На кого?
    СТАРИЙ. На того, хто тілом моїм був!
    СТАРА. Та хто ж був тілом твоїм, прости Господи!
    СТАРИЙ. Коняка!
    СТАРА. Оце скаже!
    СТАРИЙ. Коняка замордована! Її, худобину безсловесну, і ганяли по спільному двору! А я сидів на горі і плювався. Та я, якщо хочеш знати…
    СТАРА. Чур!
    Чутно приглушений стукіт.
    СТАРИЙ. Стукає хтось… Єгор, напевно! Нумо, перевір!
    СТАРА (визирає за двері). Немає нікого.
    СТАРИЙ. А хто стукає? Курча?
    СТАРА. Та ніхто не стукає! Причулося тобі!
    СТАРИЙ. А де ж він, Єгор твій?
    СТАРА. Прийде, потерпи. Адже вчитель, прийде.
    СТАРИЙ. Але ж якого дідька досі не йде!
    СТАРА. Прийде.
    СТАРИЙ. Ти бачила його?
    СТАРА. Побійся Бога, Григоровичу!
    СТАРИЙ. Ти розтлумачила йому?
    СТАРА. Потерпи, Григоровичу, потерпи. На гостині чоловік, всяке бува, загуляв. Він пам’ятає, все пам’ятає, і п’яный не забуде, прийде.
    СТАРИЙ. Ти сказала йому, що я при смерті, помираю! Що мені зосталася всього одна година! Що я ось-ось…
    СТАРА. Сказала.
    СТАРИЙ. И він не побіг?
    Стара знітилася, не знаючи, що казати.
    (з надією). Може, збрехала ти мені!
    СТАРА (з докором). Григоровичу!
    СТАРИЙ. Як же це! (обм’як, знесилено пішов до свого ліжка, опустився на нього.).
    Чути стукіт.
    СТАРИЙ (підводячись). Нумо перевір!
    СТАРА (знову виглядає за двері.) Е, та це коза прийшла! Йди-но, йди собі, пізніше напуватиму тебе! Не до тебе нам!
    СТАРИЙ. Не Єгор?
    СТАРА. Заспокойся, Григоровичу, заспокойся. Що це ти обм’як раптом?
    СТАРИЙ. Образливо мені. (Не відразу) Якийсь я надурений…
    СТАРА. Ким?
    СТАРИЙ. Та всіма… (Над силу всміхнувся.) Ось і ти цілувалася з якимось тюхтяєм!
    СТАРА. Ти це про кого?
    СТАРИЙ. Та все про нього, про Петра.
    СТАРА. Та хіба ж він тоді бул тюхтяєм?
    СТАРИЙ. Тюхтяй - він і є тюхтяй. Як твоя родимка – від народження. Як ти могла з таким, попри живого чоловіка!
    СТАРА. Та не була я тоді заміжньою, що ти! І не цілувалася я з ним. Йшли зі школи, а він пирх сюди ось, в щоку, і з переляку навтьоки! Ой, знайшов що згадати! Дріб’язок якийсь.
    СТАРИЙ. Та який це дріб’язок? Усеньке життя вони на кпини мене брали! Все життя знущалися! Ганяли, грабували, в душу плювали! Тепер, насамкінець, і до дружини моєї дісталися! До вінчаної, законної!
    СТАРА. Ех, Григоровичу, Григоровичу! Адже ти за це до-овге - довге життя цій законній своїй друхині так жодного разу і не знайшовся погадати.
    СТАРИЙ. Як це?
    СТАРА. На ромашці білій. Любиш… не любиш…
    СТАРИЙ (по паузі). Ось і знайшли ми з тобою святе діло – ромашку смикати, любиш, не любиш! (пауза) Що це з серцем у мене? Глянь-но, стара, чи не зупинилося взагалі?
    СТАРА. Та що ти? Ну ж бо… (Прихилилася головою до його грудей.) Тьо -охкає…
    СТАРИЙ (обійняв її, притиснув до себе). Отже, поживемо ще, га, голівко з кіскою?
    СТАРА. Поживемо…
    Обоє завмерли.
    СТАРИЙ. У мене є до тебе крихітне прохання, стара.
    СТАРА. Слухаю тебе, Григоровичу.
    СТАРИЙ. Якщо щось, ти ж, заради Бога, не йди за нього.
    СТАРА. Та він же лежить, уже п’ять літ лежить!
    СТАРИЙ. Встане. Він зумисно лежить. Дожидає. Манера така – затаївся. Я помру, миттю встане й прискаче!
    СТАРА. У нього своя стара. Навіщо йому ще…
    СТАРИЙ. Свою він уб’є.
    СТАРА. Таке скажеш! Та ж у нього п’ятеро синів.
    СТАРИЙ. І синів повбиває. Всіх п’ятьох. Ти не викручуйся ящіркою, ти прямо скажи - підеш, коли що, за нього?
    СТАРА. Не піду. Ніхто мені більше не потрібний…
    СТАРИЙ (намагається жартувати). Крім мене?
    Стара не реагує, скорботно дивиться вперед, в іншу далечінь, куди, вочевидь, одна лишень і заглядала.

    З лісу виходить Васьона. Її руки вимащені землею.
    ВАСЬОНА (опускається навколішки). Господи, за що ти прирік мене на такі муки? Що я страшного, жахливого такого вчинила, що ти позбавив мене радості материнства? За що ти зневажив мене, за що сиротиною залишаєш? За які такі гріхи ти загнав мене знову на цю трикляту роботу, змусив корчі обертати? Адже знову я позбулася довгоочікуваного плоду, дитинки моєї, останньої надії своєї! За що? Чим згрішила я перед тобою? чим не догодила? Чи я не зговірлива, чи я не терпляча, не робітна? Ти на руки тільки глянь мої, господи! Глянь!..
    З’являється Стара. Вона подхоплює здійняті до неба руки Васьоны, притискає їх до своїх грудей, затим - до очей, зволожених сльозами.
    СТАРА. Заспокойся, заспокойся, серденько моє юне. Не побивайся так, не карай душу молоду – від страждань твоїх я старію…
    ВАСЬОНА. Що зі мною? Плакати хочу, але й сліз немає!
    СТАРА. Наплачешся ще, серденько моє, наплачешся. Не квапся.
    ВАСЬОНА. Дитинка йому потрібна. Сина просить, сина чекає! Кину, лякає, якщо не народиш! А я знову… Скажи мені, старосте моя сива, що там попереду? Чи варто чекати, надіятися, чи варто каратися, мучитися? Чи є там щастя? Чи не ліпше зараз на скелю да сторч головою, щоб світа білого не бачити!
    СТАРА. Ні-ні, серденько моє юне, тільки не це! Забудь! І вір! І терпи. Все буде попереду, все, нічим Господь не обійде. Нічим!..

    Чутно іржання коняки.
    ГОЛОС ГРИГОРІЯ. Тпру-у, скотино!
    СТАРА. Підводься, серденько моє, підводься! Стрінь мужа, як належить, з ясним обличчям, з доброю усмішкою… (повертається в дім, йде до іконниці, стає навколішки, до молитви.
    Входить Григорій.
    ГРИГОРІЙ. Ось де вона! Ти що надумала, дурепо? Ти чого з работи зірвалася? Ти що, піонерка, з ділянки в кущі бігати? (Вказав батогом на її живіт.) Чи знову що трапилося?
    ВАСЬОНА (наполохано). Ні, ні…
    ГРИГОРІЙ. То якого дідька роботу кинула? Зроду такого за тобою не було! Пішки прийшла?
    ВАСЬОНА. Пішки…
    ГРИГОРІЙ. Ну, це добре. За таких справ, кажуть, ходити багато - корисно. Ну ж бо, як у нас там нині… (Приклав вухо до її живота.) Чому мовчить?
    ВАСЬОНА. Зарано ще, мабуть.
    ГРИГОРІЙ. Ич! З гонірних! І звука не подасть батькові! Та-а… Так ось і живемо, сину. Гроші зашибаємо! Денно ліс валимо, нощно - мед качаємо! Так і минає воно, життя. Нічого, синку, нічого. До твого явлення все тут налагодится, все облаштується. Грошей накопичимо, флягу медом наповнимо! Ти знай зростай, не поспішай, грунтовно. Чекамо тебе… чекаємо…. (Підводиться, здивовано дивиться на Васьону) Ти чого рюмсаєш, голівко з кіскою?
    ВАСЬОНА (припадає до його грудей, осідае додолу). Тяжко мені, Гришенько, тяжко! Невже не бачиш?
    ГРИГОРІЙ. Ну годі, годі тобі… Що ти, насправді? Йдімо… робота не чекає!
    ВАСЬОНА. Йду… (Піднімається, хитаючись, йде за ним, спиняється, аби пересилити біль).
    ГРИГОРІЙ (йде, не озираючись, гукає). Кроку-уй!..
    Чутно іржання коняки. Григорій і Васьона віддаляються у лісову хащу.

    Стара підводиться з колін, підходить до стіни, прихиляється до неї обличчям і завмирає. Старий бере з лавиці кошик, підходить до столу, випускає курча, напуває його водою з чашечки. Стара відходить від стіни, безцільно бреде по кімнаті в один бік, потім в інший.

    СТАРА. Григоровичу… Податися знову до Єгора?
    СТАРИЙ. Сядь.
    СТАРА. Та ні, піду.
    СТАРИЙ. Сядь.
    СТАРА. Сяду… (Сідає; пауза.) Ну, гаразд, мене не пускаєш, то сам би пішов, Григоровичу? Га? Він чекає, напевно, що ти сам прийдеш, народ нині гордий. Га?.. Якщо немає здоров»я, я б і сама тебе відвела. Я, якщо треба, й силоміць би тебе дотягла. Адже нам головне побачити його, сказати встигнути – ось, мовляв, я, ось мед наш. Солодкий він чи горький, прийміть як є, від щирого серця даруємо сиротам. Тільки встигнути сказати, а Господь би й почув. Адже він все чує, все бачить. Га, Григоровичу? Адже життя обіцяли нове дати. Спробували б… пожити. Га?.. Йдімо… (Не дочевшись відповіді, встала, пройшла хатою, знову підійшла до старого, присіла на лавицю.) Озвися, хоч якось!..

    СТАРИЙ. Прости мене, стара. Прости за все. Винен я перед тобою. Адже цього ти чекала від мене сьогодні?
    СТАРА. Не цього…
    СТАРИЙ. Що ж?
    СТАРА. Щось нога свербить… Днями гепнулася я нею добряче… Приляжу… На хвильку… Потім вже… побіжу далі…
    СТАРИЙ. Лягай. Стривай, допоможу я тобі… (Веде її до постелі, вкладає; підбив подушку, підмощує їй під спину.)
    СТАРА. Треба ж, як невчасно… Ниє нога, сил нема!..
    СТАРИЙ. Дай-но я розітру її…
    СТАРА. Помираю я, начебто, Григоровичу.
    СТАРИЙ. Та ти що! Хто ж від ноги помирає! Та й ця, с косою до стегна, по мене приходила, не по тебе. Ти тут ні до чого.
    СТАРА. Все ти переплутав у житті, Григоровичу, навіть сни…
    СТАРИЙ. Вбити мене замало!
    СТАРА. Та за що? Хіба ти винен…
    СТАРИЙ. Ох, Васьоно, Васьоно!
    СТАРА (припіднялася). Ти до кого це так?
    СТАРИЙ. Що?
    СТАРА. Ти кого щойно назвав так…
    СТАРИЙ (невпевнено). Тебе… Хіба ти не Василисою звешся? Чи я знову все плутаю? Ти що, забула ймення своє? Тебе ж Василисою звати!.. Га? Чи ні?.. Іди ото, склероз у мене?
    СТАРА. Голова з кіскою…
    СТАРИЙ. Та хай тебе! Лякаєш! Ім’я своє не пам’ятаєш!
    СТАРА. Жінка моє ім’я. А називають Василисою.
    СТАРИЙ. Я люблю тебе, Василисо, кохаю.
    СТАРА. І давно закохався?
    СТАРИЙ. Сьогодні!.. Не залишай мене, заради Христа прошу, не залишай!

    Годинниковий бій. Рука Старої повільно здіймається, опускається на голову Старого, помалу гладить її. В світлі, що поволі меркне, прозирає тільки жовтенька грудочка на голій столітні.
    Завіса


    http://www.proza.ru/go/text-context.org.ua/articles/194.html
     
    ПЕРЕВОД иРИНЫ мАДРИГИ, ПЬЕСА ВОШЛА В КНИГУ ЕЕ ПЕРЕВОДОВ "МАТРИЦА", ИЗДАНА НА УКРАИНЕ